20 каменів спотикання, успадкованих з радянської моделі виховання, які треба прибрати зі шляху української освіти

Сьогодні як ніколи актуалізувалась тема необхідності переходу до освіти, що ґрунтується на цінностях. По суті потрібен громадський рух за освіту, що ґрунтується на цінностях, а не «ідейності», як це було в радянські часи. На жаль, радянська інерція «виховної роботи» все ще дається взнаки. Ба більше, радянська показуха та імітаторство отримали новий імпульс завдяки сучасним можливостям для фіксації та поширення візуальної інформації.

Та чи не найголовніша проблема полягає в тому, що наша система освіти ще з радянських часів ворожа до індивідуальності. Скільки б ми не говорили про дитиноцентризм, він випаровується, як тільки починає йтися про конкретну дитину з її бажаннями та проблемами. Це і є лакмусовим папірцем нереформованості української системи освіти. Бо головний виклик, на який мала знайти відповідь наша освіта, — це виклик індивідуалізації.

Так, у нас задекларовано право здобувача освіти на вибір закладу освіти, індивідуальної освітньої траєкторії та на отримання індивідуального педагогічного супроводу... Але у системі освіти не змінився «основний інстинкт»: як тільки до закладу освіти потрапляє учень, який потребує індивідуального підходу, його спочатку намагаються загнати у рамки, а якщо це не вдається зробити, загнобити і хутко спекатись. Це один із каменів спотикання, які нам слід прибрати зі шляху української освіти. Про решту — у статті.

1. Колективістське виховання	11. Добровільно-примусовий принцип організації «заходів»
2. Репетиційна педагогіка	12. «Датське» виховання
3. Свята без свята: практика організації «культурно-масових заходів»	13. Зведення всієї виховної роботи до разових демостраційних «заходів»
4. Виховні бесіди (читання моралі) як основний метод «впливу»	14. Учнівське самоврядування — для контролю за учнями
5. Орієнтація на кількість, що не переходить у якість	15. Індоктринація
6. Уявлення про школу як про вічного «цапа-відбувайла»	16. Відсутність позитивного емоційного балансу
7. Шикування дітей на «лінійки» та інші ритуали	17. Стилістика
8. Показуха, звіти	18. Традиційний план виховної роботи
9. Домінування форми над змістом	19. Перпедосний підхід до вдосконалення виховної роботи
10. Провінційне марнославство	20. Подвійні стандарти у виховній роботі: кажемо одне, думаємо інше, а робимо третє

1. Колективістське виховання

Принцип комуністичного виховання «в колективі й через колектив» «вшитий» у нашу педагогічну свідомість.

В енкавеесника Антона Макаренка сутність педагогічної системи полягає в придушені особистості колективом:

• не потрібно виховувати окрему людину, потрібно виховувати колектив;
• не розмовляти з окремим учнем, а побудувати такі форми, щоб кожен міг бути у загальному русі, після чого колектив сам стає великою виховною силою.

Йдеться про жахливі речі, але багато хто досі сприймає ці зак­лики як цілком нормальні. А дехто досі видає банальні досягнення радянської педагогіки за вершину світової педагогічної думки. Як і в радянські часи, школа досі вчить дітей позбавлятися власної індивідуальності, бути «як усі». Система залишається ворожою до індивідуальності.

Оце колективістське виховання застав навіть я у своїй школі. Не раз чув фрази на кшталт: «Не відривайся від колективу», «Я — остання літера в алфавіті», «Ти шо тут самий вумний? Тобі що, більше всіх треба?».

«Думай інакше, йди своєю дорогою, роби різноманітність!» Ні, не чули. Та школа не має бути місцем, де в людини відібрано право бути самим собою.

2. Репетиційна педагогіка

Досі згадую той «цирк», який почався в моїй рідній Новопразькій середній школі після того, як у 7-му класі наша класна керівниця знайшла в журналі «Воспитание школьников» сценарій виховної години на тему «Красная гвоздика — цветок революции» і вирішила провести «відкритий захід». Два місяці нас мордували репетиціями після уроків, а іноді й замість уроків. Ми виходили із цих репетицій голодні та злі… Тоді я був готовий власними руками задавити революцію гвоздик у Португалії. Мене досі тіпає від слів пісні «Красная гвоздика — спутница тревог, красная гвоздика — наш цветок». Тьху!

Тож результат тієї «виховної години» (ми робили зразково-показо­вий «монтаж»), яку ми кілька разів показували якимось тіткам із райвно був прямо протилежний задекларованій виховній меті.

У деяких школах є постановні групи. Ясно, що нічого не проводять, просто грають роль і викладають фоточки. Дітки настільки натреновані, що дають чудові інтерв’ю місцевим каналам про непроведені заходи.

3. Свята без свята: практика організації «культурно-масових заходів»

Пам’ятаєте анекдот про те, як покупець повертає до магазину щойно куплені новорічні іграшки? Продавець довго з’ясовує, що не так, і зрештою отримує відповідь: «Не радують вони мене!».

Чому так трапляється? Бо будь-яке свято має бути справжнім святом. Часто в освіті ми стикаємося з тим, що святом називають події, які навряд чи можуть претендувати на таку назву, зокрема до їх переліку входить і першовересневе Свято знань.

На мій погляд, варто розмежовувати поняття «свято» і «подія». Так, початок нового навчального року — помітна подія в житті всіх, хто причетний до освіти. А от справжнім святом, яке б радувало, воно є не для всіх. Поняття «свято» не сумісне з будь-яким тиском чи примушуванням. По-справжньому святкують за покликом душі, а не тому, що так треба.

На зміну радянській практиці організації «культурно-масових заходів» має прийти сучасний подієвий менеджмент.

4. Виховні бесіди (читання моралі) як основний метод «впливу»

Не так давно один із відомих агентів змін, як кажуть, «на повному серйозі» започатковував дискусію про те, у яких одиницях слід вимірювати патріотизм. Над цим можна було посміятися, якби досі не стояло питання, що в нас переважить: пафосно-примітивне, демонстративно-декоративне і нав’язливо-нудне «патріотичне виховання» по-радянськи чи грамотно наповнений подіями, символами, героями освітній простір та ефективне ціннісне орієнтування…

Патріотизм — це діяльнісна спрямованість свідомості, волі, почуттів. Саме діяльнісний складник патріотизму є визначальним. Бо тільки в цьому випадку патріотизм стає потужним мобілізаційним ресурсом суспільства.

Справжній патріотизм — не гучний і пафосний. Він тихесенько народжується з дій, правдивих почуттів, правдивих прагнень і правдивих фактів. Тому тут доречніший не «знаннєвий» (це відбувається на всіляких бесідах) чи компетентісний (є вже намагання проводити тренінги з патріотичного виховання), а саме діяльнісний підхід. Пот­рібно працювати над цінностями та непомітно для дітей формувати в них певні моделі поведінки на прикладах, які вони бачать.

5. Орієнтація на кількість, що не переходить у якість

У більшості випадків кількість просто вбиває якість. Тому у плануванні виховної роботи має утвердитись принцип розумної достатності.

Коли був директором гімназії, часто запитував колег, навіщо вони стільки виховних заходів повписували у план і коли вони все це будуть готувати і проводити. Як виправдання чув: «Запланували, “щоб було”» чи «Бо нам прислали перелік ювілейних дат».

6. Уявлення про школу як про вічного «цапа-відбувайла»

На школу, як і в радянські часи, покладено відповідальність за «якість» громадян, які нібито приходять у школу як «чиста дошка», а мають виходити звідти ідеальними людьми.

Здійснив якийсь «здобувач» правопорушення — винна школа.

Травмувався якийсь «здобувач» у канікулярний час у себе вдома — винна школа.

Цькує «здобувач» іншого «здобувача» — винна школа, бо не запобігає булінгу.

Не хоче «здобувач» вчитися — винна школа, вчителі якої «не зацікавили»…

«Нам держава довірила виховання дітей», — ці слова досі лунають з вуст освітян. Такий державницький підхід до виховання влаштовує і багатьох батьків, які «умивають руки» і розглядають школу «як камеру зберігання», на виході з якої вони мають отримати «готовий продукт».

Табуйовані фрази, які я не хочу чути з вуст батьків: завести дитину, здати дитину в дитячий садочок, віддати дитину до школи… Це фрази-маркери нашої непросунутості у сфері шкільної освіти, яка летить за інерцією з пострадянського минулого.

7. Шикування дітей на «лінійки» та інші ритуали

Ритуали минулих епох починаються з першого дня перебування дітей у школі. Для нас це Свято першого дзвоника, а для них — перетворення на «людину натовпу», яка змушена стояти струнко і вдавати, що уважно вислуховує «правильні» слова почесних гостей.

На сайті однієї дуже розрекламованої останнім часом опорної школи бачу похмуре фото, де діти стоять у рядочок у темному коридорі, і читаю підпис: «Традиційно понеділок у нашому закладі розпочинається із загальношкільної лінійки та планування роботи на тиждень».

А у ваших школах теж досі проводять ось таку щотижневу екзекуцію?

8. Показуха, звіти

Ми досі займаємося конструюванням удаваної реальності і в багатьох випадках перевершили розміри тієї показухи, що була в радянські часи. Зараз уже головне навіть не відрепетируваний і розрахований на зовнішній ефект «захід» як такий. Тепер голов­не — фотозвіт про проведені заходи у стилі «Все хорошо, прекрасная маркиза». Життя багатьох закладів освіти перетворилося на суцільну фотосесію.

Ілюструємо шоу-реформи? Чи принцип «нам сказами — ми зробили», який є модерновим варіантом призабутого «Если партия скажет “Надо!”, комсомол ответит “Есть!”»?

«Батьки роблять нам свята, а не ми їм», — каже директорка дитсадка KITA в Дортмунді. А моя дружина каже: «Пригадую дитсадок старшого сина, де підготовка до планових календарних свят нагадувала армійську муштру, а саме свято — відкритий іспит педагогів на дресирувальні навички».

Стіни закладу освіти в нас продовжують виконувати роль віт­рини для педагогічного совка. По суті ми досі намагаємося вибудувати гарний «європейський» фасад, за яким би залишалися ті ж самі радянські практики.

Одна з причин зацикленості на звітах в освіті — брак базової довіри. Ті, хто нами керує, нам не довіряють і намагаються перевіряти кожен крок.

9. Домінування форми над змістом

Уругвайський письменник і журналіст Едуардо Галеано якось констатував: «Ми живемо в культурі упаковки, яка зневажає зміст». Упродовж останнього десятиліття ми намагаємося глибоко радянські форми виховної роботи загорнути в модні англомовні терміни. Оресурснені, квестонуті, відхакатонені, напатріочені на тренінгах з патріотичного виховання, флешмобнуті, заінклюзені, академічнопродоброчещені, антибулінгнуті і навіть про(біло)воронені вчителі є, а прориву в майбутнє вітчизняної освіти немає.

Агентозмніську новомову тепер активно використовують і для оцінювання «заходів». Словник героїні роману І. Ільфа та Є. Петрова «Дванадцять стільців» складався із 30 слів. У наших «змінотворців» приблизно стільки ж? Бомбезно, атмосферно, мегакруто, інноваційно, вау, клас, креативно, показово, драйвово, потужно, мені ок / мені не ок, «без факапів», створювати сенси, генерувати інсайти… «Несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слов велику силу та й більш нічого…» — сказав би про цю практику Тарас Шевченко.

10. Провінційне марнославство

Читаю назву заходу: «Ми за Гарвард не гірші, бо знаннями сильніші». А-а-а-а!

Постійно спостерігаю хліб-сіль-шоу як звичний для нас спосіб зустічати поважних гостей. У будь-якій демократичній країні це спровокувало б скандал року!

Не треба називати й те, що ми робимо зараз в умовах воєнного часу, «освітнім фронтом». Ми маємо бути надійним тилом! Ті, хто під час війни тримають «освітянський фронт» у 5-зірковому реформаторському «окопі» у Radisson Blu Resort Bukovel, знецінюють подвиг тих, хто на фронті.

11. Добровільно-примусовий принцип організації «заходів»

Школа продовжує привчає дітей «робити те, що треба», а не те, що цікаво, що хочеться. «Дуже паскудно себе почуваю, коли мені доводиться робити те, у що я не вірю», — каже вчитель Тетяна М.

Зайве доводити, що цей добровільно-примусовий принцип породжує апатію і бажання просто імітувати виконання вказівок.

12. «Датське» виховання

«Датське» виховання, бо до кожної дати мав бути проведений захід. Сьогодні воно переросло в ювілейоманію, звітоманію, конкурсоманію... І тепер ще треба «висвітлити на сайті закладу освіти».

13. Зведення всієї виховної роботи до разових демостраційних «заходів»

Ще в радянські часи адекватні педагоги називали таку практику «холостими пострілами». Наприклад, антибулінгова політика в школі — це не «заходи», а послідовна, цілеспрямована зміна шкільного середовища на таке, у якому не буде місця булінгу. Підхід протидії булінгу має базуватися на соціоекологічній теорії соціалізації та розвитку дитини (Урі Броннфенбреннера):

• працювати із середовищем та атмосферою;
• підносити авторитет вчителя;
• розбудовувати довірливі взаємини між вчителем та учнем;
• підсилювати гордість щодо приналежності до школи.

Звісно, неможливо змінити людину за допомогою якоїсь разової акції, але… У наших планах «виховної роботи» читаю: «Урок доб­роти», «День толерантності», «Тиждень патріотичного виховання», «Місячник благоустрою» тощо. Люди досі не розуміють, що доброти на 45 хв, толерантності на день, патріотизму на тиждень чи впорядкованого на місяць міста не буває.

14. Учнівське самоврядування — для контролю за учнями

Якщо, наприклад, представники органів учнівського самоврядування здійснюють контроль за відвідуванням, чергуванням, зов­нішнім виглядом учнів, в очах учнів така практика спотворює їхню роль. Я обираю своїх представників у ці органи для захисту моїх прав і представлення моїх інтересів. Мене і так контролюють батьки, вчителі, а тепер ще й власні представники. Навіщо тоді мені таке самоврядування?

15. Індоктринація

Індоктринація — це вдовбування в голови будь-якої доктрини (лат. doctrina — вчення), яке не передбачає ввімкнення критичного мислення. Тобто її здійснюють у випадку, коли від нас вимагають некритично засвоювати чужі ідеї, що зводяться до рангу «істини в останній інстанції», замість того, щоб пропонувати розглядати їх безпристрасно та об’єктивно.

Наслідком проведеного «промивання мізків» є поява «тоталітарного мислення». Чому, наприклад, форсовану релігійну індоктринацію у нас намагаються вести, починаючи з 5-го класу (курс християнської етики, церковний декор у школі тощо)? Автори цієї ідеї свідомо зосереджуються на особливо сенситивних періодах дитинства, коли потрібен лише мінімальний вплив для досягнення бажаного ефекту.

Зайве доводити, що становлення світського характеру школи є одним із небагатьох досягнень радянської влади у сфері освіти. Звісно, як би цього зараз не домагались клерикали, не можна повертатись до середньовічних ретро-практик впливу церкви на школу.

Школа має забезпечити подання наукової картини світу та критичне сприйняття реальності, яке передбачає культуру сумніву: «Можливо, це так». У цьому випадку людина автоматично приймає можливість існування протилежної точки зору, готова сприймати аргументи «за» і «проти».

16. Відсутність позитивного емоційного балансу

Позитивний емоційний баланс — показник якості шкільної освіти № 1. Бо у випадку його відсутності, множаться на нуль усі інші показники якості! За словами Марії Монтессорі, єдиним свідченням правильності процесу навчання є щастя дитини.

Що таке позитивний емоційний баланс у школі? Це коли на одну негативну емоцію є сім позитивних.

Микола Гоголь про своє навчання у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька (тепер там Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя) казав таке: «У цьому безглуздому закладі… я втратив цілих шість років дарма. Не знайшов там анічогісінько, окрім великої нерадості». Ще один його вислів: «Якщо я що й знаю, то цим зобов’язаний лише собі».

Нам слід забезпечити позитивний емоційний баланс, якщо ми справді хочемо пройти шлях від великої нерадості до школи радості. Для того щоб відстежувати, чи є позитивний емоційний баланс у процесі виховної роботи, слід мати постійний зворотний зв’язок у різних формах. Наприклад, можна застосовувати:

• різні форми опитування (анкетування, усне опитування тощо);
• різноманітні форми рефлексії та експрес-діагностики емоційного стану учасників «виховного заходу»: шеринг (проговорювання), емоційний семафор тощо;
• консультації (з представниками учнівського самоврядування, батьками чи експертами);
• відгуки, творчі роботи (наприклад, есе на тему «Якби організатором свята … був я») тощо.

17. Стилістика

«Червоною стрічкою крізь творчість Любомира Дереша проходить тема любові до Батьківщини» — один із прикладів радянської стилістики.

Лєна Чиченіна, артоглядачка в espreso.tv, просто глузує: «Шевченко крутий, то просто вчителі з нього плекають образ м... От уяви, як би вони розповідали, приміром, про Міка Джаггера: “Мік Джаггер народився 27 липня 1943 року у мальовничому куточку Дартфордщини у сім’ї вчителів. Змалечку у хлопчика виховували дух патріотизму. Малий Мік зростав не лише у почутті любови до рідного краю, але і у закоханости у музику. Переспіви, які постійно лунали з радіо, дали малому впевненість — саме з цим світом він пов’яже своє майбуття. Вже згодом Мік потоваришував з двома юнаками, такими ж патріотами та дисидентами — Кітом Річардсом та Браяном Джонсом. Разом вони заснували колектив “Перекотиполе” (The Rolling Stones), композиції якого ввійшли до золотої скарбнички світової музики…».

18. Традиційний план виховної роботи

Тренер з маркетингу й менеджменту, письменник Патрік Форсайт запропонував робити «мотиваційний календар», у якому планувати події та дії.

Події. Тут ви перераховуєте події, які вплинуть на людей і вплинуть на їхні мотиваційні почуття. Звісно, перш ніж їх планувати, слід встановити причини, чому вони можуть бути важливими. Це можуть бути календарні ті чи інші події, коли є особлива мотивація, наприклад Різдво чи Великдень, також особисті події (дні народження, ювілеї тощо), корпоративні та комунікаційні заходи, які можна пов’язати з мотиваційними цілями.

Дії. Мотиваційні дії можуть бути найрізноманітнішими, наприк­лад розроблення чи зміна правил. Потрібно не просто планувати події і дії за принципом «шоб було», а пов’язати їх з мотиваційними цілями.

19. Перпедосний підхід до вдосконалення виховної роботи

Ще в радянські часи ось так глузували з цього утопічного намагання наслідувати «передовиків педагогічного виробництва»:

• «перпедос» (передовий педагогічний досвід);

• «випердос» (вивчення передового педагогічного досвіду);

• «запердос» (запровадження передового педагогічного досвіду).

Досвід не передається. Передаються ідеї. Неможливо запозичити чийсь досвід. Люди не вчаться навіть на власному досвіді, якщо не здатні на рефлексію.

Свіжі ідеї треба шукати з «практик, які працюють»!

20. Подвійні стандарти у виховній роботі: кажемо одне, думаємо інше, а робимо третє

З чого починаються наші звичні практики недоброчесності? Із, наприклад, конкурсу «Умілі ручки» серед батьків чи зі списування.

Чому не прийнято списувати в американській школі? Там працює заснована на цих цінностях освіта:

• Гідність людини понад усе! На практиці це означає культивування стосунків у школі, які ґрунтуються на повазі до гідності людини: «Якщо я даю комусь списати, я принижую людську гідність цього учня. Адже я демонструю всім, що він дурніший за мене…»;
• Дотримання принципів чесної гри у повсякденній поведінці (fair play) — «Так не чесно!».

Як прибрати цей камінь спотикання зі шляху української освіти

1. Глибоко вивчати сучасні «практики, які працюють». Порівнювати, як у них і що в нас. Робити висновки.

2. Взяти курс на освіту, яка ґрунтується на цінностях.

3. Самим собі дати чесні відповіді на низку запитань, як-от:

• Для кого проводимо «виховні заходи» в школі — для дітей чи «для галочки»? Чому продовжується практика стимулювання педагогів до роботи «для галочки»?
• Чи може відбутися нова українська школа без суттєвих, глибоких змін звичних практик «виховної роботи» старої радянської школи?
• Чи може все статися само собою, з плином часу? Як ми помітимо, що зміни вже відбулися?
• Із чого ми маємо почати у своїй рідній школі, щоб відбулись практичні зміни?
• Який стиль спілкування під час «заходів» у нас переважає?
• Чи поширена радянська практика «репетиційної педагогіки» та добровільно-примусової організації «культурно-масо­вих заходів»?
• Що переважає в наших планах виховної роботи: заорганізованість чи принцип «розумної достатності»?
• Чи є грамотний шоу-менеджмент на рівні школи?
• Чи є так звані «псевдоподії» (надумані «акції», «свята без свята» тощо).

Зміни залежать від кожного з нас! Думайте інакше, йдіть своєю дорогою, вітайте різноманітність!